«Я помру, а мій кавовий стаканчик житиме. Як реформа відходів вплине на кожного українця?»

Інтерв’ю Ольги Євстігнєєвої, координаторки координаторка програми Climate Ambition Accelerator ГД ООН в Україні, для науково-популярного журналу «Довкілля України» (№ 3-4 / 2022).

20 червня Верховна Рада ухвалила законопроєкт 2207–1Д про реформу відходів. «За» проголосувало 282 народних депутати. А вже 7 липня Президент підписав документ, який став Законом. Першою реформою управління відходами України з часів незалежності.

Законопроєкт покладе початок циркулярної економіки України, а це нові робочі місця, прихід інвестицій у переробку та додана вартість до ВВП.

З початку травня Глобальний договір ООН в Україні, розуміючи вікно можливостей для адвокації після двох років застою після першого читання законопроєкту 2207–1Д, вивів дискусію щодо цієї реформи на новий рівень. Спершу було підготовано План Маршалла для післявоєнного відновлення України з пропозиціями від ГД ООН в Україні, який прокомунікували на рівні Європарламенту, Представництва ЄС та українських політиків. Реформі відходів у ньому виділили окреме місце. Згодом, 21 травня, у День Європи в Україні, відбулось звернення до Верховної Ради з тим, щоби ухвалити законопроєкт, який запустить циркулярну економіку в Україні та сприятиме створенню переробних потужностей. Спільними зусиллями громадського середовища та міжнародних партнерів за місяць це стало реальністю.

Важливо, що законопроєкт створює можливості впровадження підґрунтя для РВВ — розширеної відповідальності виробника, яка:

• допоможе позбутись третини побутових відходів громади, яку становить упаковка,
• надасть нову якість послуг зі збирання та переробки відходів фактично без збільшення тарифу для громади,
• забезпечує соціальну справедливість: за переробку упаковки сплачує виробник.

Пробудження з летаргічного сну

Наше життя вимірюється не лише роками. А дуже чіткими категоріями: кількістю випитих кав, використаної електроенергії, вироблених, закуплених чи проданих товарів. У цьому вимірі важко уявити іншу реформу, яка прямо впливає на життя кожної людини — реформи відходів.

30 останніх років влада та громадяни не замислювались над тим, який слід залишають після себе. Доказом цього є те, що лише 6 % відходів у країні переробляють. А все решта — захоронюється на полігонах.

Відходи захоронюються на 6 000 сміттєзвалищ і полігонів (загальна площа яких майже 9 000 га — що співмірно з площею м.Хмельницький — 90 кв.км), з них:

• 230 полігонів перевантажено;
• 824 полігони не відповідають нормам екологічної безпеки;;
• 371 полігон потребує рекультивації
• В Україні лише 6 % відходів переробляється, коли в інших країнах — це мінімум 40 %.

Якщо вдуматись — то це катастрофа. Адже відходи з полігонів уже пережили наших родичів та переживуть нас, термін природного розкладу окремих видів пластику вимірюється сотнями років.

«Кожна наша брехня — це борг правді. Рано чи пізно борг треба оплачувати. Саме так і зривається ядро реактора РБМК. Через брехню».

(Серіал «Чорнобиль», 5 серія)

Покинутись із летаргічного сну нас примусила трагедія на Грибовичах у 2016 році. Мене теж. Я львів’янка і з дитинства живу в цьому місті. Я ніколи не ставила собі питання — як місто адмініструє відходи, які сотнями тон утворюються щодня. Лише коли як журналіст приїхала з редакційним завданням центрального каналу на зйомку фільму щодо трагедії на Грибовичах — я прозріла. Коли побачила її. Гору на сто кубічних метрів сміття, яку було видно з околиць Львова, але чомусь до трагедії вона була невидимою для львів’ян. Аж поки не обвалилась, не обірвала життя 4 людей — пожежників та еколога, для якого ще і стала домовиною.

«Ось так виглядає монстр, злеліяний байдужістю людей, сміттєва лавина, наче персонаж із фільму Стівена Кінга» — такими словами я починала сюжет. Журналісти під час рятувальної операції, яка тривала кілька тижнів, майже не спали. Вдень знімали роботу рятувальників, ввечері полювали за коментарями чиновників, вночі розписували гігабайти відео та відправляли редакціям. Я добре пам’ятаю цей «День Бабака». Тоді стало зрозумілим, що гора сміття, розміром з 13 поверховий будинок — це лише один із наслідків проблеми, яка легко масштабується на всю країну. Адже попутно ми знімали й озера фільтратів, які потрапляли без очистки до каналізації та отруювали людям городи. Продукцію з цих городів купували львів’яни на торгових ринках. І ромів, які жили в лісі, сортували сміття й не дотримувались жодних правил протипожежної безпеки. Й озера гудронів, які теж розташовувалися на території полігону. Їх випалювали та вивозили люди, зовні схожі на безхатьків, а поліція лише розводила руками.

І проблему щодо відсутності когенераційної установки для перероблювання метану з тіла сміттєзвалища. І підвищену кількість різних захворювань мешканців, які живуть впритул до сміттєзвалища. Щодня ця тема відкривала такий глибокий пласт проблеми, що забути про це й жити, як колись, — було неможливо.

Наслідки байдужості

Бути вченим означає бути наївним. Ми так вперлись у пошуки правди, що не задумуємось, як мало людей хочуть, щоби ми її знайшли. Але вона завжди там, бачимо ми її чи ні, обираємо чи ні. Правді плювати на наші потреби та бажання і плювати на наш уряд та ідеологію чи релігію — вона буде чекати увесь час. Зрештою, це подарунок Чорнобиля. Колись ціна правди мене лякала. Але тепер я спитаю: яка ж ціна брехні?

(Серіал «Чорнобиль», 5 серія)

Правда, яку знайшли журналісти-розслідувачі була дуже очікувана та проста. І теж не подобалась чиновникам. Вона полягала в тому, що десятками років існували судові рішення та приписи прокурорів про закриття та рекультивацію Грибович. Контролюючі служби неодноразово попереджали чиновників міської ради про загрозу обвалу гори сміття. Але, як ми бачимо, з багатьма трагедіями в історії — абсолютно не достатньо про них знати наперед і попереджати, щоб уникнути. Сила людської наївності, особливо тих, хто в цей момент обіймає відповіді посади, не дозволяє їм прийняти важкі та правильні рішення, визнати реальність такою, як вона є, без брехні. Завдяки експертизам стало відомо, що перешарувального ізоляційного матеріалу, який мав бути при захороненні сміття, банально немає. Навіть на глибині кількох метрів. Порожнисте тіло полігону, яке стояло на «метановій бомбі», лише чекало часу, коли відкрити всім дотичним очі на свою правду. Воно мовчало, але мало що сказати.

Політичні рахунки замість розв’язання проблеми

Дуже швидко інформаційні акценти щодо проблем сміттєзвалища змінилися на зведення політичних рахунків. Ситуація загострювалась і тим, що влада намагалась і далі вивозити сміття на Грибовичі, хоча обіцяла всім рекультивацію. Мешканці були проти аж до фізичного спротиву. Очевидно, я була однією з тих, хто допомагав повністю закрити полігон, щоби можна було реально його рекультивувати. За підтримки ЄБРР рекультивація сміттєзвалища на Грибовичах стала реальністю.

Реформа відходів

Сумна правда:

• З 2014 року держава не видає дозволи на операції з відходами.
• Україна — єдина країна в Європі, де немає розширеної відповідальності виробника.
• Майже немає технологій переробки й ЖОДНОГО полігону європейського зразка
• Якщо підсумувати — то Україна сьогодні — це велике сміттєзвалище. Але експертки з питань реформи відходів від Команди Підтримки Реформ при Міндовкілля — Тетяна Тевкун та Олена Вусик — кілька років напрацьовували рамковий законопроєкт 2207–1Д, який має з часом це змінити.

Від монополії перевізників до Адміністратора відходів

У системі «закопування» відходів, яка діяла в Україні 30 років та зберігається досі, є монополія перевізників на ринку сміття. Адже з комплексної послуги управління відходами, яка складається зі збору, перевезення, сортування, переробки, захоронення відходів виконується лише одна — сміття вивозять. Усе. Куди саме й що відбувається з ним далі — невідомо. У таких умовах інвестор не може бути впевнений у тому, що він отримає необхідний обсяг відходів для переробки, щоби працювати на певному рівні рентабельності та окупити інвестиції. Тому цю систему «закопування» варто докорінно змінювати, що й робить законопроєкт 2207–1Д. Він передбачає створення комунального адміністратора відходів, в обов’язки якого входить розподіл послуги за переробку сміття між виконавцями та контроль їхнього виконання.

Важливим є те, що сам адміністратор не надає послуг, а отже, не може займати жодної частини ринку. Його основна функція — розподіл коштів та контроль виконання послуг.

Блокчейн для відходів

Іншою важливою складовою реформи є запровадження Єдиної державної електронної системи у сфері відходів (е-відходи), яка забезпечує внесення, створення, перегляд, надіслання, прийняття, збирання, накопичення, оброблення, використання, зберігання, облік та обмін даними й документами у сфері відходів в електронному вигляді, а також забезпечує електронну взаємодію між фізичними та юридичними особами, державними органами, органами місцевого самоврядування з метою виконання законодавства у сфері відходів.

Це так званий «блокчейн» для відходів, щоби можна було прослідкувати хто генерує-перевозить-утилізує. Це нарешті дасть змогу позбутися «нічийного» сміття, дозволить теж залучати інвесторів у громаду для побудови переробних потужностей, які зможуть прозоро розрахувати розмір вкладень.

Забруднювач платить

Важливим є те, що Україна — єдина країна Європи, де немає розширеної відповідальності виробника (РВВ). Іншими словами, коли «забруднювач платить», виробник відповідає за утилізацію упаковки, яку продукує.

Закон 2207–1Д створює юридичні механізми для впровадження РВВ в Україні.

Це фінансово-організаційний механізм, який зобов’язує виробника товарів в об’єднатись у організації індивідуальної чи колективної розширеної відповідальності виробника (ОІРВВ чи ОКРВВ). Саме виробники мають нести фінансову та організаційну відповідальність за збір, рециклінг та інше відновлення відходів, що утворилися в результаті використання їх продукції.

Сортування та рециклінг відходів за допомогою РВВ покладе початок циркулярної економіки України, а це — нові робочі місця, прихід інвестицій та додана вартість до ВВП. РВВ дозволить громаді позбутись до третини відходів, яку становить упаковка.

Такий механізм будувався в Європі останні 30 років і виправдав свою ефективність. Завдяки РВВ у Європі переробляється до 80 % відходів упаковки.

Якщо дуже просто — то для громад механізм РВВ це як рятівне коло в океані сміття, яке вона щодня продукує.

Уявіть собі, що механізм РВВ на початкових етапах свого впровадження дозволить позбавити громади, а отже й полігони третини відходів, які становить упаковка. Більше того, позбавитись відходів упаковки можна буде без збільшення тарифу, що є на місцях заполітизованою темою, адже ця вартість частково буде в складі самої продукції. Система РВВ забезпечить соціальну справедливість, адже за утилізацію упаковки буде відповідальний виробник.

Відстали на 28 років. РВВ у Європі

Але в Європі пішли далі й цей механізм запровадили щодо батарей та акумуляторів, відходів електричного та електронного обладнання, транспортних засобів із відпрацьованим ресурсом, шин, олив (мастил) тощо. Як наслідок, рівень захоронення (відходи, що захоронені як частка утворених відходів) у ЄС знизився із 61 % у 1995 році до 23 % у 2020 році. Нас це, сподіваюсь, з рамковим Законом 2207–1Д чекає в майбутньому.

Загальний обсяг побутових відходів, захоронених у ЄС, скоротився на 69 млн тонн, або на 58 % — зі 121 мільйона тонн (286 кг на душу населення) в 1995 році до 52 мільйонів тонн (115 кг на душу населення) у 2020 році. до середньорічного зниження на 4,0 %.

Таке зменшення частково можна пояснити імплементацією європейського законодавства, наприклад, Директиви про упаковку та відходи упаковки з 1994 року. До 2001 року країни-члени повинні були повернути щонайменше 50 % усієї упаковки, яка випущена на ринок. З огляду на переглянуту ціль утилізації 60 %, яке має бути досягнуто до 31 грудня 2008 року, відбулося подальше зростання кількості відходів упаковки, що збираються окремо. До 31 грудня 2025 року 65 % відходів упаковки мають бути перероблені.

Країни ЄС поступово зменшують також і кількість органічних відходів на звалищах. До прикладу, Директива про полігони передбачала зниження міських відходів до 75 % до 16 липня 2006 р., до 50 % — до 16 липня 2009 р., до 35 % — до 16 липня 2016 р., до 10 % — до 2035 року. Директива призвела до того, що країни-члени почали розвивати компостування (включаючи ферментацію), спалювання та попередню обробку, включаючи фізичну стабілізацію.

У результаті, кількість перероблених відходів (переробка матеріалів та компостування) зросла з 37 млн тонн (87 кг на душу населення) в 1995 р., до 107 млн тонн (241 кг на душу населення) — у 2020 р. за середньорічного темпу в 4,3 %. Частка перероблених побутових відходів загалом зросла з 19 % до 48 %.

У восьми країнах (Австрії, Бельгії, Данії, Німеччині, Нідерландах, Норвегії, Швеції та Швейцарії) міські відходи майже не вивозяться на полігон.

Підвищення коефіцієнта переробки та зменшення масштабів, з якими відходи потрапляють на сміттєзвалище, тісно пов’язані. Як правило, зменшення масштабів утилізації відходів відбувається не тільки в результаті більшої переробки, а й від спалювання відходів. Іноді відходи попередньо обробляють, наприклад, у механіко-біологічному процесі, а потім переробляють, спалюють або викидають на сміттєзвалище.

Польща, Литва, Чехія, Італія та Велика Британія досягли найбільшого прогресу в збільшенні кількості перероблених побутових відходів. Тільки в Польщі у 2004 році було перероблено лише 6 %. міських відходів, а у 2014 році це було вже третина (32 %).

Як ми бачимо, Україна втратила дуже багато часу — щонайменше 28 років. Згідно з Національною Стратегією управління відходами, Україна зобов’язалась переробляти до 65 % упаковки до 2030 року, коли згідно з Директивою про упаковку цільовий показник для країн ЄС становитиме 70 %. І нарешті в нас з’явився шанс не лише декларувати, а і втілювати задумане

Що ще пропонує реформа

Законопроєкт 2207–1Д передбачає:

• запровадження ієрархії управління відходами. Спершу — запобігаємо утворенню відходів, потім готуємось до повторного використання відходів, виникненню яких не змогли запобігти, і вже згодом — відновлюємо чи захоронюємо на безпечних полігонах;
• запровадження дозвільної та ліцензійної систем, адже в країні з 2014 року не видаються дозволи на операції з відходами;
• планування управління відходами європейського рівня (національний, регіональні та місцеві плани управління відходами), без яких неможливі вищеназвані процеси. Адже саме органи місцевого самоврядування, на території яких генеруються відходи, — є замовниками та контролерами процесу управління відходами;
• посилення контролю за небезпечними відходами, які генеруються в країні та ввозяться з-за кордону;
• закриття та рекультивацію небезпечних сміттєзвалищ. Сьогодні в Україні немає жодного полігону європейського зразка для захоронення відходів, а ті, що є — експлуатуються понаднормово з численними порушеннями природоохоронного законодавства.

Важливим є те, що якщо вам скажуть, що цей закон не передбачає якнайкоротшого вирішення проблеми звалищ — отже, перед вами популіст. Бо закрити всі звалища одразу неможливо. Саме тому в Законі передбачений перехідний період для закриття звалищ до 2030 року.

Важливим є те, що рамковий Закон про відходи — це 10 % реформи. Важливим наступними кроками є розробка підзаконних актів та їхня імплементація. Тому попереду в нас багато роботи.